м1.jpg

Я, Михайличенко Володимир Терентійович, народився 13 вересня 1936 року на руднику «Червоногвардієць» Жовтневого району міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в  сім’ ї гірника. Батько мій, Михайличенко Терентій Семенович, працював бурильником на шахті, помер від професійної хвороби – силікозу – в 1939 році. Мати, Михайличенко Неоніла Іванівна, працювала прибиральницею в побутовому  комбінаті шахти «Нова». У 1940 році вона вдруге вийшла заміж за Самборського Анатолія Івановича. Од мого вітчима народилося дві сестри: Люда – 1942 року народження і Леся – 1946 року. Помер вітчим   від   силікозу   в   1953   році.   Мати   –   домогосподарка.   Сестри працюють на виробництві. 

     Під час фашистської окупації сім’я перебувала в Кривому Розі на руднику   «   Червоногвардієць»,   нині   –   ім.   Рози Люксембург. Після звільнення міста від гітлерівців я, восени сорок четвертого року, пішов у перший клас місцевої десятирічки, яку закінчив у 1954 році.   По   закінченні   школи   деякий   час   працював у будівельномонтажному управлінні міста Києва. Захворів на туберкульоз легенів, повернувся додому, де тривалий період лікувався. З листопада 1957 року по вересень 1959–відповідальний секретар багатотиражки «Бурильник» рудоуправління ім. Комінтерну, цієї ж осені, успішно склавши вступні екзамени, став студентом філологічного факультету Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Закінчив три курси, далі вчитись завадила хвороба – загострився процес легеневого туберкульозу. 

   Залишивши університет, повернувся восени 1961 року до Кривого Рогу, на рудник, де народився. Тут працював у редакції багатотиражної газети «На трудовій вахті» спочатку відповідальним секретарем, пізніше – редактором, до літа 1969 року. Тут, на руднику, одружився з Мадзюк Ольгою Анатоліївною. Від цього шлюбу у 1963 році народився син Володимир.   Влітку 1969 року дружина виїхала в місто Хмельницький працювати за фахом, оскільки   з   дипломом   агронома­плодоовочівника   їй   не   щастило   працевлаштуватись   в залізорудному центрі. Невдовзі я приїхав до сім’ї ­ у вересні того ж року.

м5.jpg

        Працював у районній газеті «Прибузька зоря». Після того, як народний суд м. Хмельницького розглянув нашу з дружиною заяву і розлучив нас, я розрахувався і повернувся до рідного міста. З грудня 1970 року по вересень 1971   ніде не працював: спочатку кілька місяців хворів, а тоді не зміг знайти роботу, яка б задовольнила мене і відповідала б моєму станові здоров’я. З шістнадцятого вересня 1971 року я – редактор «Останніх вістей» Криворізької редакції радіомовлення...                                                                                         

м2.jpg

                                         Про цей період та подальше життя дізнаємося зі спогадів дружини  поета Ніни Богданівни Михайличенко:  «А потім життя зробило свої корекції. Ми стали  сім’єю. Було важко, дивно і щасливо — легко не було жодного дня … 16 вересня 1971 року, нарешті, Михайличенко торжествував: його без прописки  прийняли на роботу в  міську редакцію радіомовлення. Через рік Валентина Сафронова,  редактор газети «Сільський трудівник»,  запросила його на роботу в свою редакцію. Там він і працював до трагічного літа 1977 року. Кожного ранку, проводжаючи його, я ніби прощалась з ним назавжди: таке відчуття не кидало  мене ніколи.Влітку 1972 року народилась Марійка. Володимир був уважним і люблячим батьком, бавив, носивсяі тішився  малою донькою.                                                                                                                                             

      Знову ­  зізнання в любові і вічній приязні до рідної землі… Боліла  у нього душа   за   кожну знедолену   людину,   за   пошматовану   кар’єрами   і   загиджену відвалами красу землі, за річки і ставки, за кожну билинку і кожну комаху... Такий був склад характеру і бачення світу. Понад усе, на все життя, ставив він правду, честь, совість. Коли Володя повертався увечері з роботи додому, його тяжко побили — неподалік від дому, у людному місці... Він заборонив звертатись у міліцію і в лікарню не пішов: сказав, що буде гірше...  Після цього випадку він відчув себе погано. Без видимих ознак хвороби був завжди сумний, його мучили погані передчуття, важкі настрої. Свій стан  пояснив так: «Нема ніякого зв’язку зжиттям. Я ніби прощаюсь з усіма і всим. Запам’ятай — дочку ти виховувати будеш сама, бо я скоро піду». 

м3.jpg

     В січні 1977 року за одну ніч був складений початок досить великого циклу «Криворізькі октави». Він не завершений... Майже рік Володя ночами не спав від лютого болю. Кожен день він йхав на роботу і часто на короткі моменти непритомнів... 7 серпня 1977 року, нарешті, витримавши майже всі відпустки колег («щоб не сказали, що я 

з-­за якоїсь ­там вавки на нозі бігаю до лікарів, ледачію»). Володя звернувся в лікарню. Я була з ним і бачила розпач на обличчях спеціалістів... Почались скитання по кабінетах, лікарнях, містах... Це був страдницький шлях, коловерть неймовірних, нечуваних мук — фізичних, моральних, етичних. Якось в один погожий, яскравий, дуже теплий день пізньої осені 1977 року у скверику біля лікарні Володя сказав мені: «Знаю і завжди знав: щось повинно було трапитись, у щось повинно було вилітись постійне горіння, спалення на пекельному вогні моїх нервів, моїє душі... Нерви згоряли кожну мить... Все логічно: Пушкіну було тридцять вісім, Єсеніну — на десять років менше, Шукшину і Блоку — сорок один.  А мені вже пішов сорок перший   рік...   Я   не   кращий за них, я теж своє уже відспівав, відплакав...» Кінець настав 4 січня 1978 року. Усвідомила лиш, що пішов за вічну межу неповторний, своєрідний, дивний світ обдарованої людини. Лишилось багато недописаного, не записаного взагали, лишились його думки і справи, але доспівати, дати життя устремлінням і планам уже нікому».