Край коханий
Край коханий...дні орлині...
Тихі очі матері...
Пам"ятаю вечір синій
На Дніпрі на катері...
Верби в хвилях миють віти...
Київ десь... Глибочиця...
Тільки ж серцю так зустрітись
З Криворіжжям хочеться!..
Над Дніпром пливуть тумани,
Пахне даль фіалками,
А в уяві край багряний
З шахтами та балками.
Мою душу полонили
Рудяні доріженьки,
Де колись мої ходили,
Де ходили ніженьки...
Верби в хвилях миють віти...
Київ десь... Глибочиця...
Тільки ж серцю так зустрітись
З Криворіжжям хочеться!..
Біля пам"ятника Т.Г.Шевченку в Києві
Кишить мій край двоногими потворами,
як в 41 - м чорним окупантом!..
Ніч...
Я і місяць стоїмо і говоримо,
говоримо із українським Дантом.
Тарас Григорович!.. Димами і заводами...
Тарас Григорович!.. ракетами й умами...
цвіте і пахне молодими водами
земля, якою ходимо ми з вами.
Чого ж тоді, скажіть, ми густо плачемо,
печалі носимо під сорочками й віями,
по - людському, гай - гай, же по - собачому,
все виємо і виємо?
Чого ж тоді?
І зріють думи - атоми
І блискавки в душі...
У вольнім полі
під місцями білими, щербатими
ножі на кого точите, тополі?
Невігласи...перевертні...Іуди,
чужі й доморощені, - мільйонами...
О хвилі гніву, не гойдайте груди,
тихіше: перекинемось - потонемо.
Кишить мій край двоногими потворами,
як в 41 - м чорним окупантом!..
Ніч...
Я і місяць стоїмо і говоримо,
говоримо із українським Дантом.
Павлу Тичині
Кожен своє серце для Комуни - вийми,
По старому світові - биймо, биймо!
Нумо, ще разок!..
На твоїй могилі
не хрест
стирчатиме,
не крук кричатиме -
виросте бузок.
Зацвіте бузок,
що не гілка, що не квітка -
то п"ять пелюсток..
Мамо, ой, мамо!
Як постарів наш сад:
Стільки пеньків уже,
Стільки мертвих гілок!
Мамо, ой мамо!
Довго не був я удома:
В місячнім ореолі
Вишню цілую суху!
В місячнім ореолі
Мов намальовані, мамо,
Мов намальовані втрати
І ваших глибоких очей.
Війни ви, мамо, зазнали,
Голоду ви зазнали.
Чого ж ви тоді не зазанали? -
Уваги і ласки дітей!
Одна дочка в Казахстані,
Друга дочка в Магадані.
На сина була надія -
Та тільки він блудний син..
Мамо, не плачте, мамо!
Мамо, пробачте, мамо:
Дозвольте, я перед вами
В місячнім ореолі
На коліна впаду!..
Чуєш, мамо!
Чуєш. мамо. не плач, не горюй,
Не хвилюйся за синову долю.
Може, й справді нелегко йому...
А кому ж було легко від болю?
Від розбитих надій і спіткань,
Коли мрієш розсунути гори?
Дай же руку твою, дорога,
Біля мене посидь, поговорим.
Мабуть, хочеш, скажи від душі,
Щоб я знов попрощався з віршаи?
Я не зможу прожить без віршів,
Як без тебе, повіриш... Ну, мамо!
Не одну ще зніму я зорю,
Заспіваю пісні до нестями.
Мамо, рідна, не плач, не горюй.
Ти не слухаєш? Мамо, не мамо!
Криворізький сонет
Ви чули, певна річ, про Жовтих Вод
минулу славу. Булава Богдана
у гніву день, разюча й невблаганна,
утвердила в безсмерті свій народ.
Так поблизу тих місць і цих широт,
Лежить іще одна земля Рудана.
Ім"я оте, легендою їй дане,
Дійшло до нас з минувшини темнот.
Невже в часи і давні, і прадавні
Тут нетрі, болота були і плавні,
Й ревли ліси, як мамонти, удаль?
А нині - скрізь асфальт милує око,
І то "Гвардійська", то "Гігант - Глибока,"
І на весь світ гримить "Криворіжсталь".
Де мені ще так робилося?
Де мені ще так любилося?
Де мені ще так співалося,
як у рідному краю?
Треба б чути це,
треба бачити б...
Чим тобі, як тобі
та віддячити,
краю мій, раю мій, моя колисочко,
лепетаннячко найперше, сонця бризочки,
і в великий світ, грандіозний світ
пряма доріженька -
Черевички щасливі на ніженьках?..
Треба чути б це, треба бачити б...
Чим тобі, краю мій та віддячити?
Трудівник
М.Рильському
Чорної руки твої
не цурались роботи,
чорної серце твоє
не боялось скорботи.
Чесно і просто ти жив...
Твоя путь у безсмертя прослалась...
Бурі хитали тебе,
як здіймали і крики, і галас!..
Усміх бринів на устах
на твоїх так картинно,
сонячний зайчик немов
на щасливому личку дитини...
Мужню ти пісню співав...
Як хвилює твій голос!..
Чисте зерно засівав...
Як вродив із зерна того колос!..
Вперто все в гори ти йшов...
Чи зірки опустилися нижче,
чи Україна твоя
до зірок піднялася ще вище?
Чи то ти, її син,
що любов"ю пропах і трудами,
наче ранньої осені день
золотими плодами?..
Чорної руки твої
не цурались роботи,
чорної серце твоє
не боялось скорботи...
Як мовчить земля, уся в пожарах!
Так вона мовчить лиш восени.
І снують по жовтих тротуарах
милі люди і солодкі сни.
І від щастя мокрими очима
я дивлюсь... Природа умира...
А по тілу біга кров незримо,
буцім галаслива дітвора.
Як мене обсіли сподівання,
скільки сяйва у мені, тепла...
О безмовне золота ридання,
багрецю безслізний мужній плач!
Саксагань моя... Пісня дівоча
Та копрів променисті вогні,
Що, як зорі весняної ночі,
Світлячками мгтять вдалині.
Я стою, оповитий красою,
Біля шахти кричать поїзди.
Із глибокого линуть забою
Безперервні потоки руди.
Саксагань моя! Зоряні ночі...
Серце радісно б"ється мов птах.
Ясно виспіли зорі урочі
Там, на завжди безсонних копрах!
Серце
Чи ж тобі я не казав - перестань!
Бо мене ти до Сибіру доведе.
Од тривог житейських і повстань,
І од бур нізащо пропадеш...
Серце!
Горлице душі моєї,
Ти не каєшся:
То з громами перегукуєшся,
То із блискавками перекликаешся.
